Хто ти? - Страница 148

148

Поки що відсутня відповідь. Тисячі припущень, гіпотез, переконань. Але навіть всесильна математика розводить руками перед загадкою виникнення життя: ймовірність випадкової появи, виникнення біосфери на планеті не ли ще мізерна, вона відсутня. Панспермія, ідея занесення життя з інших світів не розв’язує загадки, а лише відсуває відповідь у далечінь часу й простору. Те ж саме з ідеями «творення» життя деміургами інших сфер, ким би вони не виявилися, могутніми людьми, девами, богами чи навіть Абсолютом. Усі ці тисячолітні духовні спекуляції лише свідоцтво безсилля незрілого розуму людини, котрий жахається безмірності завдання і затуляє пробоїни запитань фіговими листками наївних відповідей.

А може, відповідь дуже близько? Не треба заглядати у всеосяжність часу й простору, а розглянутись довкола, поцікавитись собою? Бо що ми побачимо в космічній масштабності, куди нас притягує зоряна безодня? Почуття очевидності, продовжені до нескінченності, приводять нас до все нових і нових грандіозних покривал таємниці. Чутливі очі приладів заглядають уже на мільярди світлових років, радіоастрономія, гамма та нейтриноастрономія розгортають перед нами сувої минулих тисячоліть, мільйонноліть, котрі зачалися від першоатома біля двадцяти мільярдів років тому. А до цього? Що було до цього? І формується нова наукова казочка: до моменту вибуху час не існував, простір теж. А що ж було? Страхітлива ущільнена синґулярність, якась суперщільна крапля субстанції, особливий стан матерії, котра в певну мить «вибухнула». В яку мить, люди добрі, коли «митей» ще не було? Чи не міфотворять учені перед непосвяченими сучасниками, наводячи туманне покривало на суть проблеми? Можливо, пірнаючи у океани часів та просторів, простягаючи руки до гіпотетичних «першоатомів», намагаючись вирішити «загадки» космічних циклів «вибуху космояйця» чи його грядущого «злипання», ми нехтуємо простими й близькими природними можливостями розуміння себе й своєї місії, свого життєвого покликання.

Справді, парадоксі чим глибше ми пізнаємо закономірності меґасвіту, тим більше безсилля опановує аналітичним розумом. Досить взяти лише константи нашого руху в просторі, щоб збагнути абсурдність загальноприйнятого напрямку пізнання. З якою швидкістю рухається наша Земля? Тридцять кілометрів на секунду довкола Сонця, чи двісті разом з планетами і Сонцем довкола ґалактичного центра, чи тисячі кілометрів разом з ґалактикою довкола метаґалактичного центру? Чи ще більше разом з метаґалактикою? Йдучи далі, ми доходимо до таких позавнмірних величин, за гранню яких речовина переходить у стан поля, де, згідно з нашими уявленнями, не може бути ні життя, ні взагалі світу форм. А знамените «червоне зміщення» ґалактичних спектрів, розбігання меґасвіту вусебіч, роздування «міхура» світобудови у таємничу безодню позабуттєвості? Куди розбігається наш світ? Куди він росте? Суцільні протиріччя, гора таємниць, яка вивищується разом з нагромадженням нової інформації.

Невже ми безсилі пізнати світобудову й себе? Невже Н. і такі, як він, висловлюють істину, стверджуючи випадковість появи людини у космосі, а відтак обмеженість наших можливостей і чуттів? Невже даремні зусилля тисяч і тисяч учених, митців, великих творців, філософів і ми приречені вічно перебувати у світі форм, сковані ланцюгами міри, числа й ваги? І вогняний розум людини довіку буде в полоні у невблаганного Сатурна, володаря часу, котрий з давніх-давен пожирає дітей своїх? Хіба не здатен народитися з надрів матері-Геї новий титан, який покінчить із сваволею підступного бога?

Розум підказує, а серце стверджує: так не повинно бути. Вся історія планети, вся мільйоннолітня важка дорога живого світу до мислячої істоти лише перший крок на шляху великого пізнання, саморозкриття. І жахливі труднощі того шляху, муки й битви за істину лише запорука грядущих здійснень, свідоцтво славетної долі людини.

Взяти хоча б дивовижні, революційні ідеї Боґоло — Гука в царині математики. Це ж наші сучасники вже впритул підходять до розуміння цільності природи, котра не може бути пізнана прадавнім математичним апаратом множинності. Може, саме ця концепція повноти, цілості допоможе побачити в іншому світлі наше місце у космосі, у житті. І виникнуть нові можливості пізнання, відкриються принципово інші стежки, канали сприйняття. Ми побачимо мости там, де були прірви, знаки розуму та життя там, де гриміли громовиці стихій та самими пустель.

А таємнича гіпотеза академіка Маркова, про яку я вже згадував? Хіба вона не дай дивну можливість віднайти потоки розуму в надрах мікросвітів, тобто практично в собі. Чи не виявиться суть відомого нам життя виявом життя глибин, життя міріадів огнистих часток, які зіткали наш всесвіт? Об’єднавши велике й мале, ми сформуємо живоносні пуповини в тканині універсуму, тоді впаде деспотія часу й простору.

Бо й справді, хіба не прихована в міфі про Кроноса-Сатурна віра прадавніх мудреців у остаточну перемогу над часом? Міф твердить, що Кронос лише до тих пір пожиратиме дітей своїх, тобто живих істот і все суще, доки вони не зуміють стати над ним, не збагнуть його ілюзорність. Доки не віддадуть йому замість живого дитяти камінь, загорнутий у пелюшки, тобто обманливий світ форм, його плинний вияв. А реальна людина, глибинна суть її, розум, котрий у міфі названо маленьким Зевсом, стане недосяжний для Кроноса, і час буде подолано, його буде позбавлено звання володаря світу. Це й буде здійсненням моєї фантастичної мрії, осягненням світу всебуття, коли люди зможуть вільно міняти свої еволюційні форми, переходити з одного виміру в інший. Лише тоді вони стануть правдивими господарями безмірності. Я вірю, це буде! Багато мислителів мріяло про цей чудовий час. Хіба самотні ми в безмірності, в неосяжному космосі? Гарно колись казав Дарвін, що мертва мати не може породити живих дітей. Чому ж ми виводимо живе з мертвого? Чи не є ця думка відлунням давньої біблійної казочки про «творення з нічого». І ось з’являються, мов гриби після дощу, супернаукові твердження про унікальність земного життя, про «щасливість» випадку. Тобто ми присутні при формуванні якоїсь своєрідної наукової реліґії, котра шукає доказів існування новоявленого деміурга.

148