Хто ти? - Страница 141

К оглавлению

141

Марія не чула інших звуків, окрім чарівної мелодії. Сльози заливали їй щоки. Горіло в грудях, перехоплювало подих. Тиша. Все зникло. Нема космосу. Нема вогнів. Тільки остання нота, мов зірка, покотилася в блакитну безодню, відлунюючи в надмірності срібним дзвіночком.

— Пора, — сказав Промінь.

— Пора? Куди? Кому пора?

Хлопець поклав скрипку на камінь, наблизився до куша шипшини, торкнувся долонею розкритої квітки. Пелюстки мерехтіли ніжним полум’ям. Чи їй це лише здавалося?

— Що ти хочеш робити? — прошепотіла Марія.

— Я повертаюся додому, — просто відповів Промінь. — Гадаю, що ти переконалася: я — не хворий.

— Знаю, вірю, — задихалася Марія. — Але зачекай. Як же так? Як же я?

— Ти? — перепитав Промінь.

Він помовчав, ніби вдумувався в її слова, в її палке запитання. Потім поглянув на неї блакитними очима й сказав тихо:

— Це дуже просто вирішити, Маріє.

— Як? — з надією запитала вона.

— Ходімо зі мною.

— Куди?

— У мій світ.

— Хіба я зможу?

— Кожен зможе. Хто силу віднайде в собі, у своєму серці. Хто повірить у власну всесильність. Хто вогнем самовідданості й самозречення очистить себе від тваринної спадщини віків, хто здолає тяжіння планети Аїда й прорветься у новий світ.

— Де ж він, Променю? — простогнала Марія, простягаючи руки до нього.

— Недалеко. В нас. У тобі. Дивися сюди. Спостерігай…

Він завмер, зосередився. Очі його потемніли, обличчя змінилося. Це вже не був ніжний юнак, це була якась дивна істота, насичена могутньою енерґією і вражаючою силою. Над Променем вився струмок світла, простір довкола нього завихрився, виникло гігантське сяюче коло.

— Що ти робиш? Що з тобою? — прошепотіла дівчина, нажахана небаченою трансформацією.

— Я гармонізував елементи Землі, з котрих сформовано мій орґанізм, — почувся голос Променя. — Ти бачиш райдугу. Це — симфонія елементів. Найгармонійніше поєднання всіх часток. Симфонія звуків, симфонія часток, симфонія людей, народів, симфонія планет, світів. На цьому шляху прийде радість синтезу, пізнання тайни життя, пізнання істини. Ти готова, Маріє?

— Що я повинна зробити?

— Стати поруч зі мною. Сфера райдуги захистить нас від хаотичних вібрацій цього світу. Але ти повинна твердо зважитись, бути сильною і певною. Жодного сумніву й хитання, інакше дисгармонія розвіє тебе на частки, твоя власна дисгармонія. Ти зважилась, Маріє?..

Марія ступила крок до вібруючої сфери, безпорадно оглянулась. Внизу плюскотіло зеленкувате озеро, глухо шуміли ліси, щебетали птахи. Куди вона піде? Де той химерний світ? Що там її жде?

— Я чекаю, Маріє, — почувся приглушений голос.

— Я не можу… Я не знаю… Пожалій мене, — простогнала дівчина.

— Залишайся, Маріє, — лагідно озвався Промінь. — Тобі ще рано. Гартуй душу, наповнюй серце радістю і любов’ю. Допомагай своєму світові долати віковічну дисгармонію буття.

— Стій! Ще хвилиночку… Стій, Променю! Невже ми не побачимось ніколи? Невже навіки розлучаємось?

Сфера колихнулася, задрижала. Обриси Променя почали танути, переливатися в квітку, бліднути. Голос долинав, мов далека луна:

— Все залежить від тебе. Усе в тобі, Маріє… Я чекаю тебе скрізь, де розквітає краса…

Покотився гарячий вітер. Букет сліпучих райдужних іскор розсипався перед Марією. І зник. Дівчина, задихаючись, простягла руки до пишного куща, кликала, але відповіді вже не було.

Тоді Марія впала на гаряче каміння, заридала. Все тіло її здригалося від судорожного плачу. І довго лежала вона самотня — безпорадна, розчавлена, спустошена. А ясне сонце дивувалося на її горе, не могло зрозуміти, чому вона страждає. І небо чисте теж дивувалося. І дивувалася рожева квітка шипшини, яка зовсім недавно, тільки що, в ритмі його мелодії розкрилася з маленького пуп’янка, прийняла дивного хлопця із таємничого світу в своє лоно.

Мелодія третя
ПАСТКА

ХИТКІ КРОКИ

Слухали Євгена уважно. Ніхто не втручався, не перебивав. Тільки в Романа на губах грала іронічна посмішка. Коли Євген закінчив читати, старший брат жалібно наморщив чоло, зітхнув:

— Бідний пришелець із всебуття! Нав’язав йому наш кобзар усе, навіть свої етимолоґічні фантазії. Адже захоплюєшся походженням слів, їхнім прихованим значенням?

— То й що? — здивувався Євген, згортаючи трубочкою рукописні аркуші. — Захоплююсь. Ти хочеш, щоб я пришельця з іншого світу малював хвостатим, рогатим, так? Я певен, що все життя у безмірності споріднене, має спільну материнську основу, як, наприклад, у орґанізмі всі клітини мають універсальний код, хоч і дуже відрізняються формою одна від одної. У всякому разі, я так уявив, так і написав. Та й потім не про це річ.

— Зажди, — знову встряв Роман. — Зачекай. За твоєю казочкою смисл буття у якомусь там прагненні до злиття, до якогось всебуття. До ліквідації особи в ім’я якоїсь всеохопної індивідуальності, космічної свідомості. Все це містифікація. Абстракція найчистішої води. Наукове пізнання ґрунтується на конкретних фактах, на досвіді віків. Замість ясної, послідовної картини еволюції, просування вперед, ти напустив туману, приплів якісь пуповини, сфери і тому подібну ахінею. Що — не так?

— Не так! — загорівся Євген, стріпнувши кучерями. — Не так. Хіба самовідданість не факт? Хіба жертвенність в ім’я краси та гармонії не факт? Хіба масовий героїзм наших воїнів у минулій війні не факт? А вони ж віддавали свою особистість не для користі, не для, як ти кажеш, наукової картини світу? Вони віддавали себе для прийдешнього світу краси, спів’єдності. Проведи цю лінію далі, у прийдешність, і ти збагнеш мою притчу, мого пришельця. Він — це наша ще не розкрита сутність.

141