Хто ти? - Страница 131

К оглавлению

131

— Пуповина, — пояснив Євген, не звертаючи уваги на іронічну репліку брата, — це визначальний символ всякого зв’язку, а не лише дитини й матері. Можна говорити про енерґетичну пуповину між Сонцем і Землею, між людьми й всесвітом, між квіткою й бджолою, між учителем і учнем. Можна говорити про пуповину пізнання й творчості, по якій до нас із всесвіту плине кров інформації (бачте, вживаю ваш термін!) та життєдайності. Ми ніби вічно народжуємося в нові й нові сфери світосприймання, отже, вічно вростаємо в пуповини. Це ніби символ синтезу нашого буття. Але це лише натяки.

— Давай, давай, не розкладай по поличках, самі оцінимо. Живого місця не залишимо… І Євген почав…

Мелодія друга
ПУПОВИНА

ДИВНА ЛЮДИНА

Сяяло літнє сонце.

Та спалах раптового вибуху був яскравіший.

Дівчата злякано скрикнули. Хлопці-геологи тривожно завмерли біля варіометрів.

Сонячні тіні розтанули, налетіла гаряча пружна хвиля повітря. Зірвала один намет, залопотіла полами другого.

Дівчата миттю поховалися за скелями. Іван, начальник партії, широкоплечий, вайлуватий хлопець, скептично поглянув на них, знизав плечима.

— Що ж воно таке? — сконфужено запитав Федя. — На звичайний вибух не схоже… Може, кульова блискавка? Або метеорит?

— Треба перевірити! Хто зі мною? — запитав Іван.

Згодилися йти Галя і Ксеня, молоді практикантки з геолоґічного технікуму, і Грицько, помічник Івана.

Вибух виник за смугою низькорослого кедрача-стелюха, що оповив кільцем вершину гори Сивулі. Насилу подолали переплутані хащі. Іван інколи зупинявся, дивився на лічильник Ґейґера. Ніщо не показувало, що вибух зв’язаний з радіоактивним процесом.

Вони вийшли з кедрача і зупинилися вражені. На широкій галявині, підставивши тіло сонцю, загорав незнайомий хлопець. Дівчата перезирнулися, зашарілися.

— Дивак якийсь, — пробурмотів Іван, — Але ж тут вибухнуло, а він спокійно сидить, ніби нічого й не сталося.

Хлопець не звертав уваги на геологів. Він розглядав траву, квіти, гладив їх долонями. Дивні, майже сріблястого кольору кучері закривали обличчя, тіло під променями сонця мінилося золотавими барвами.

— Ей, ви! — крикнув Іван, — Що тут робите?

Хлопець звівся на ноги, поглянув на геологів. Дівчата пирснули, одвернулися. Він прямував до геологів, анітрохи не соромлячись своєї наготи.

— Клянуся, божевільний, — прошепотів Грицько. — Обережно треба з ним. Бачиш, сміється. Блаженний якийсь..

— Тихше, — обірвав його Іван.

Хлопець зупинився. Дивився на геологів, усміхався. Обличчя його було незвичним, якимось дуже мінливим, мов би ще не відлитим у чітку форму. Очі то ясніли блакитним тоном, то наливалися нічною темрявою. Брови піднялися над очима з виразом запиту. Він ніби ждав чогось.

— Дивний чоловік, — не заспокоювався Грицько.

— Чо-ло-вік, — повторив по складах незнайомець, — Чоло… розум… вік… час… вічність… цілість… безмірність… Диво… дивитися… відати… давати… Вічний розум бачення… відання…

— Що він меле? — дивувався Грицько.

— Іване, він чудний, — озвалася з-за спини начальника партії Галя. — Ще накинеться…

— Заждіть, — зупинив дівчат Іван. — Як тебе звати? Ну, ймення як твоє?

— Ймення? — повторив хлопець. — Мен… май… ном… називати… мислити… мислитель… людина… Ймення — людина…

— Людина? — цілком серйозно перепитав Іван.

— Людина, — радісно повторив незнайомець, і очі його засяяли.

— А прізвище?

— Прізвище… прозивати… ном… ман… Це те саме ймення… Ти вже питав…

— Дивна свідомість, — здивувався Іван. — Аналізує, розчленовує всі слова. В чому справа?

— Свідомість, — озвався незнайомець. — Світ… сва-відати… своє… знання… знання себе…

— Якась кібермашина, — знизав плечима Грицько.

— Кібер… машина… маха… сильний… Кібер… керувати… механо… механізм… керований механізм… Ні, — гаряче заперечив хлопець, з подивом глянувши на Грицька. — Я не керований механізм. Я — Чоло-Вік.

— А якщо чоловік, то не валяй дурня! — розсердився Грицько.

— Не грубіянь, — остудив його Іван.

— Валяти… дурня… — Хлопець зовсім здивувався. — Валяти… валити… Дур… де-ур… Ур… вогонь… світло… де-ур… відсутність світла… Дурень… невідаючий… позбавлений світла… Валяти невідаючого… Не збагну…

— Ага, — ущипливо зауважив Іван. — Він дає тобі урок, що не слід вживати умовних зворотів. Дурня валяє не він, а ти. Слухай, не знаю, як тебе звати, ну, хай буде Людина. Ти скажи мені, що тут сталося? Ми бачили вибух, яскраве світло. Це ти щось робив?

— Я, — згодився хлопець.

— Ну от, — зрадів Грицько. — Я так і думав — божевільний.

— Боже… вільний, — знову почав аналізувати слова незнайомець. — Бог… біг… рух… динаміка… бажати… збагнути… позбавлений розуму… життя… Неточне поняття…

— Послухай, друже, звідки ти тут узявся? — запитав Іван.

— З надмірності, — спокійно відказав хлопець.

— З чого? — перезирнувшись з товаришами, перепитав Іван. — Що за надмірність? Може, ти хочеш сказати, безмежжя?

— Можна й так. Тільки надмірність точніше.

— Ну гаразд, — терпляче згодився Іван. — Хай буде надмірність, хай безмежжя. Всі ми з цієї надмірності. Але це фігурально, символічно, а конкретно? Звідки ти?

Незнайомець уважно вислухав Івана, ласкаво усміхнувся. Похитав головою.

— Плутано мислиш. Єдина конкретність — надмірне лоно. А все інше — відносність.

131