Хто ти? - Страница 129

129

— Образ! — крикнув Василь. — Лише поетичний образ!

— Зате красивий, — завелася білява дівчина, захоплено дивлячись на Євгена. — Пречудовий!

— Не образ, — заперечив Євген, — а правомірна еволюція світу. Тільки з кібернетичних позицій ти її не поясниш, а я — поясню.

— Чому не поясню? — стукнув ножем по столу Василь. — Все поясню. Еволюція — це прагнення до охоплення даною структурою, системою найбільшого, найширшого кола інформації, до інтеґрування тої інформації, введення її в обіг структури.

— Нудний, нецікавий висновок, — відповів Євген. — Моя картина світу життєвіша. Елементи кібернетичної інформації ти ніколи не зведеш воєдино, бо в тебе нема алґоритму синтезу, єдності. Завжди в тебе буде океан інформації, котрий гупатиме прибоєм у твої ЕОМ, у стіну твого інтелекту, і ти для нього готуватимеш інформсховища, греблі, галереї пам’ятних машин, але все те штучно триматиметься вкупі, це буде механічне чудисько, потвора без серця й навіть ума! Бо розум, не освячений серцем, страшний. І ще одне: ти ніколи не вичерпаєш безмежжя. Чим далі йтимеш, тим більше елементів у тебе буде, бо в тебе нема ключа навіть подібного до того, якого шукають Боґоло та Гук. Лавина інформації затопить тебе, знищить, поглине.

— Так ти повстаєш проти кібернетики?

— Не проти, я — за. Тільки в своїх межах. Хай кібернетика буде помічником на певній ділянці еволюційного шляху. Ми ж бачимо її успіхи в космонавтиці, в блискавичності необхідних обчислень, у моделюванні безлічі фізичних процесів. Хай. Але пояснювати безмірність обмеженою теорією, чуєш — обмеженою! — то все одно, що пояснювати ту ж таки безмірність концепціями, взятими з біблійної книги буття. А погляд на світ як на всеосяжну мелодію універсальний. Скільки б не було у композитора музичних елементів, він їх може гармонійно поєднати. А той, хто сприйме цю мелодію, не вивчатиме окремих елементів. Він почує мелодію як одне ціле. Треба прагнути й до сприйняття світу як цілого, чуєш? Можна уявити картину нашої еволюції як творення прекрасної космічної мелодії.

Фізики та музиканти зчепилися за столом, мов півні, забувши про все і всіх. А Роман тим часом вів Оксану у хвилі плавного ритму старовинного танцю і, віддано зазираючи в її розпашіле обличчя, вуркотів:

— Я проти ускладнень. Милуйся квітами життя, їхнім запахом, бо чарівні пелюстки одцвітуть і впадуть на землю. Життя — насолода…

— Правда, правда, — знеможено шепотіла Оксана.

— Життя ефемера, — вів своєї Роман, — а вони нагромаджують на нього стільки недоладностей!..

— Говоріть, говоріть… У вас такий приємний, щирий голос…

— Життя, — п’янів від власного красномовства Роман, кружляючи в затемненій вітальні, — то кришталевий келих, у якому піниться іскристий напій радощів. Ще мить — і все випарується. Пропадуть чари навіки. Яскраву блискавку відчуття треба вхопити на льоту, доки вона пломеніє…

Хлопці ніяк не могли завершити дискусії. Василь знову, в котрий раз, стверджував:

— Усе, що ти тут просторікуєш, Євгене, — лахміття романтики. Наш вік — раціональний, науковий. Не мистецтво, не пісня й музика вивели в космос кораблі, а сувора наука, й передусім кібернетика, бо без неї нічого б не було.

— Ще невідомо, хто вивів ті кораблі, — засміявся Євген. — Якби не мрія людська, якби не пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…», якби не фантасти й мрійники, то чорта б лисого ти побачив у небі, а не кораблі! До того ж наші польоти, то перші дитячі кроки. Хто скаже, які шляхи відкриються завтра? Сам Ціолковський вважав, що ракета — лише риштування для підготовки грядущого, що не відомого принципу єднання світів та мислячих істот. Я, наприклад, певний, що світ, який розвивався за принципами мелодійного, творчого пізнання та розкриття, просто не побачить наших апаратів, не збагне наших кібернетичних моделей. Усе це для того світу буде… ну… ніби щось зайве, дисгармонійне, позаприродне.

— Загнув ти, братику, загнув! — розвів руками Василь. — Казочки дитячі розповідаєш. Хочеш потягти в космос, та ще й абсолютизуючи архаїчні методи світосприймання. Визнаю, що творчість потрібна. Приємно нас лоскоче. Послухати, потанцювати — кайф! Але творити з цього альтернативу точній науці? Анахронізм! Візьми себе: кобзар, композитор. Що ти можеш дати після Баха, Бетховена, Моцарта? Після козацьких кобзарів? Нащо нам сьогодні кобзар? Співати те, що вже давно відмерло? Прадавні думи ґеніальні, сильні, але вони лиш відгомін віків. Сучасної думи ж нема. А якщо й сотвориш, то буде це лише ремінісценцією, наслідуванням…

— Дарма так мислиш, — спалахнув Євген. — Дума невмируща! Вона вічна, як плин Дніпра, як схід сонця, як спів соловейка. Слова можуть мінятися, а суть живе. Дума — душа народу.

— Заграй, Євгене, — втрутився Петрусь. — Покажи йому, що є ще порох у порохівницях!

— Замовляю імпровізацію, — виголосила Гера, знімаючи зі стіни бандуру. — Сучасну думу. Чуєш? Тільки щоб справжня імпровізація, а не підробка.

— Невже і справді втнеш сучасну думу? — здивувався Василь.

— Спробую, — усміхнувся Євген, перебираючи струни.

— Хотів би я потерпіти поразку, — Василь щиро обняв Євгена за плечі.

Іменинник почав грати імпровізаційний вступ. Рокітливі акорди бандури ніби змели сум’яття химерної суперечки, проломили вікно у інше сприйняття, в інший настрій. Гості вимкнули магнітофон, перестали танцювати, зібралися півкільцем довкола Євгена. З кухні зайшли мати та хатня робітниця Клава, зупинилися біля порога. Глухий, задушевний голос заповнив приміщення, виплив у вечірній клекіт вулиці:

129