Хто ти? - Страница 123

123

Так багато обіцяла кібернетика, замахувалася на вирішення всіх проблем, жадала змоделювати й процес пізнання, і сутність творчості та любові й навіть сотворити штучний інтелект. Але все то лише зовнішнє торкання до проблеми, відгомін древнього механіцизму. Треба рішуче виганяти примітив віковічної очевидності. Як колись Копернік та Бруно подолали інерцію птолемеївського бачення світобудови, так і тепер потрібне сміливе революційне пізнання. А «птолемеїстів» у науці, в мистецтві, навіть у техніці безліч.

Людина — всеосяжна істота. Цілий безмірний космос. Мікрокосмос. Як гарно сформулював Вернадський вчення про якісно новий, вищий стан біосфери, виводячи вітоґенез (життєзародження) з вселенської, космічної орґанізованості, вважаючи, що життя вічне так же, як вічна й матерія, що життя притаманне матерії на певних рівнях її орґанізованості й веде до нарощування «культурної біогоохімічної енерґії», яка й спрямована на перетворення оточуючого світу в інтересах усього людства.

Справді, можна уявити собі, як всеосяжний простір насичується мільярднолітніми потоками інформації, що генеруються тисячами світів та еволюцій! Цілі ріки розуму, любові, всерозуміння, пізнання, пошуку, пісенності, жадоби всеоб’єднання, прагнення зустрічі. Електромагнітне море хвилюється, котить гребені далеких світів. А може, й не електромагнітне, не лише воно. Скільки ще може бути втаємничених вібрацій, корпускул, квантів, полів? Може, нас пронизують нечутні хвилі чужопланетного розуму, може, наша свідомість уже торкається надій та уболівань далеких цивілізацій? І все це формує глибини нашої свідомості, психіки? Ми ж діти не лише Сонця, як говорив Тімірязєв, ми — діти вселенських глибин. Отримавши в спадок безмірність, ми маємо розкрити її, наситити своєю любов’ю, пошуком, дією, — дати плід. Отож і треба, так мені бачиться, не обмежуватись одним засобом пошуку — передачею математичних формул радіосигналами, можливо, слід пошукати й інший ключ, скажімо, ключ мистецтва, краси, гармонії. Бо вони можуть мати здатність дуже чутливо відгукуватися на камертон етики, естетики, любові.

Одна з таємниць — сновидіння. Це ж цілий світ! Неосяжний, невивчений. Це ж третина людського життя. Хіба можна зводити цю третину лише до відпочинку, до марень уві сні? Ні, це, напевне, дуже суверенний стан, ще зовсім не досліджений. Життя недарма оберігав цей стан, відстоює його недоторканість. Кожен знає, що в снах ми часто піклуємося над такими проблемами, над якими не задумуємося вдень. Вчені «знаходять» у снах розв’язання складних формул, композитори «чують» нові мелодії, художники «бачать» ідеї картин, люди згадують забуте, приховане. У снах ми сперечаємося, роздумуємо, шукаємо істини, б’ємося з архаїчними потворами, приймаємо важливі рішення.

Може, буденна психіка, точніше, повсякденна свідомість, спочиває, перебуває у інертному стані, а в снах «пірнає» в інформаційний потік космосу, «купається» в ньому, насичується тим, що їй треба, до чого вона прагне. І здобуває необхідне, відповідно до можливостей розуму й чуття. Ми ніби квітка, що розкриває пелюстки назустріч променям нашого батька — Космосу, щоб повернути йому плід, зачатий і виплеканий ним же у соціумі земної колиски. Древні казали: «Пізнай самого себе!» Як просто й сильно сказано. В людині приховано безмежність. Хіба не так? Адже кожна людина повторює в ембріональному стані всю праісторію життя. Вона — безмежжя в потенції. Вона — єдина з Всесвітом.

…Знову беруся до запису. Перечитав попереднє і бачу: єдність людини з Всесвітом — не абстрактна думка. То має бути цілком реальний процес, явище.

Думка ця спалахнула сьогодні, коли ми з друзями пливли по Дніпру на теплоході. Я сидів спереду, дивився на сонце. Воно сідало за обрій, червоніло, наливалося важкими барвами, багрянило луки. І я — не відаю як — раптово, несподівано, нез’ясовно? — відчув свою єдність із сонцем, із землею, з світом. Відчув, що сонце тримає мене в собі, і не лише мене, а й Землю, всі планети, все, що довкола нього.

І згадалася мені дивна, парадоксальна гіпотеза сучасного академіка Маркова, котрий мале й велике поєднує у конкретній діалектичній реальності. Мені важко втямити математичне обґрунтування гіпотези, але образно я сприймаю її як вельми природну, навіть цілком закономірну. Уявляється химерний космічний «ріг достатку», в якому «точка», звідки виходить спіраль, замикається на інший, широкий бік спіралі. Широкий отвір «рогу» — то простір великого космосу, а мікроточка, звідки починається спіраль, — то елементарна частка. Так космічний «ріг достатку» формує сам себе, насичуючи свій макропростір мікрочастками свого власного мініпочатку, мініджерела. Таке уявлення, що на всіх ієрархічних рівнях світової орґанізованості космос, життя повторюють себе, імпровізують, самотворять. Можливо, коли-небудь відкриється шлях до подорожей не лише у великому космосі, а й у глибинах внутрішніх світів. Може, саме там розгадка багатьох таємниць психіки та власного походження?

Ех, мало в мене часу, мало знань, мало можливостей! Якби можна одразу оволодіти і фізикою, і астрономією, і живописом, і естетикою, і політекономією, і астронавтикою, і парапсихологією. Стільки таємниць стукають у мою свідомість.

Наука майбутнього, мабуть, буде вссохоплюючою, синтетичною. Тільки так. Не можна розділяти єдине тіло пізнання: фізик — своє, а митець — своє. Нова наука, наука комуністичного світу, буде терпима, мудра, широка, всевміщаюча, як про це і мріяли творці наукового комунізму. Недарма нині виникає назва такої науки прийдешнього — меґанаука. Тобто велика наука, могутня наука, котра воістину оволодіє магічною всеможливістю. Як багато вона буде вміщати! Як глибоко пізнає людину й космос.

123