Хто ти? - Страница 118

118

Юля обнімає мене, ніби хоче знайти захисток, плаче.

— Учителю, а це дуже страшно — шибениця?

Я не можу говорити, я не можу втішати… Я розіп’ятий у немислимому світі болю, гніву й безсилля.

— Не плач, Юлько, — втішає Галя. — Це недовго…

Очі в Галі, як чорні вуглинки. Вона вже переступила якусь межу. Велична, спокійна, зосереджена. Обняла подругу, одвела до стіни, щось шепоче.

Брязкає замок. Прийшли солдати.

Дівчатка кинулися до мене, цілують руки. Чому руки, навіщо?

— Спасибі вам за все, за все, — каже Галя. — Ми будемо мужні, учителю. Не бійтеся за нас…

Їх виводять. Ведуть по трапу.

На кручі, біля шибениці, з’явилися люди — зігнали душ сто. Тривожний гомін, плач, стогін. Побиваються старі жінки, мовчать діди.

Дівчаток виводять на ешафот, зв’язують руки. Почепили на груди фанерні прямокутники з написами. Щось зачитує огрядний поліцай. Офіцер дає знак катові.

— Не треба, не треба! — голосно кричить якийсь хлопчик. — Не вбивайте їх! Не хочу!

— Учителю! Прощайте!.. — прокотився над кручею голос Галі. — Прощайте, люди! Не бійтеся! Наші повернуться!

— Кінчати! — лютує фон Шварц.

Кат наближається до дівчаток. Я відчуваю, що непритомнію від муки. Та зненацька Галя відштовхнула ворога плечем. Разом з Юлькою вони скочили з ешафоту. Впали на пісок, покотилися з кручі до води. Залящали постріли, люди кинулися врозтіч. Доле моя, що вони надумали? Як втечуть із зв’язаними руками?

Дівчатка вже у воді, пливуть, мов дві білі рибини, горілиць. Строчить свинцевий град, здіймає кривавий водограй. Червоні кола, червоні кола на прозорому плині. Чи в моєму серці? Тонуть… тануть…

Прозора дніпровська течія. Ах, яка прозора! Яка ніжна й спокійна!

Похитуються в повітрі, на тлі синього-синього неба, дві петлі, ніби дві роззявлені пащі. Вони не отримали жертви. Вони невдоволені. Здобич забрав Дніпро. Дві русалки попливли через несамовиті пороги до славетної Хортиці, до моря. Хай зустрінуть їх там мужні козаки низові, десь біля Великого Лугу…

Що це зі мною? Чи не божеволію я?

За горбами постріли. Поліцаї та солдати метушаться, залягають за кущами, відстрілюються. Хто на них напав? Біжать до лісу люди, лементують.

Стрілянина наближається. Б’ють кілька ручних кулеметів. Біжать до дебаркадера постаті. Хто це? Невже мої? Толик, Вітько, Женя, Катя, Марта, Іванка… Мої воїни! Мої мужні, безстрашні діти!

Падають поліцаї. Покотився з кручі фон Шварц, вхопившись рукою за поранене плече. Вітько й Женя біжать по трапу. Ось уже чутно їхні кроки за дверима. Довгі кулеметні черги. Крики німців. Б’ють прикладами по замку, лаються. Ось вони вриваються до каюти, розпалені боєм і звитягою.

— Учителю, живі?! А де дівчата?

— Пізно ви прийшли, мої хлоп’ята, — ледве видавлюю з себе. — Пізно! Навіть поховати нам нікого. Забрав ваших подруг старий Дніпро.

— Відступати! Відступаєм, учителю. Наші прикриють вогнем. Біжімо, доки фашисти не отямились.

Вибігаємо на кручу. Навздогін нам розрізнені черги з автоматів. Мене підхопили під руки Толик і Вітько, потягли до яруги. Від пристані гучно заторохтів важкий кулемет, посипалася на голови зрізана довгими чергами хвоя. Але ми вже недосяжні для ворожих куль. Рятівні хащі розкривають нам свої дружні обійми.

Вирішили пробиратися до партизанського краю, на Чернігівщину. Будемо йти ночами, вдень відсиджуватися в долинах, яругах. Тут залишатися небезпечно. Німці тепер оточать усі ліси каральними загонами, наша схованка не залишиться таємницею. Останній напад на дебаркадер фон Шварц не залишить без відповіді, хоч і сам поранений.

Діти готуються. Збираємо найнеобхідніше: трохи харчів, медикаменти, зброя. Дівчата беруть автомати, пістолети, хлопці — автомати, десятизарядні рушниці, ручний кулемет. Розтикаємо поза пояси два десятки гранат. Якщо бій, то взяти нас непросто, заплатити доведеться дорого.

Мені важко йти, але затримуватися не можемо. Сьогодні вночі й рушаємо.

Бліндаж і запасні землянки маскуємо. Прикопати запаси харчів, набої — про всяк випадок, може, доведеться повернутися.

Про загиблих не говоримо. Діти суворі, замкнуті. Інколи здається, що їм по тисячі літ. Спокійні, мудрі, врівноважені. На обличчях ні тіні страху, тривоги.

Якщо можна бути щасливим у такому стані, то я щасливий. Один шлях для мене, для них. Мабуть, не нам судився примарний солодкий світ тиші, котрий виникає інколи в підсвідомості. Ми — діти бурі й вогню. Народжуємося в муках, так мусимо й гинути, щоб ствердити своє право на життя.

Не знаю, чи вестиму далі щоденник. Може, це останні записи. Складаю їх докупи, прилучаю записи дітей, Толикові вірші, загортаю у восковий папір, у шмат гуми. Думаю закопати в кутку бліндажа.

Якщо ми загинемо, і комусь пощастить знайти ці записи, то знайте, наші спадкоємці, — всі діти витримали достойно останній іспит, іспит життя. Вони були справжніми людьми.

Вітання вам, невідомі. Щире вітання…

Довелося повернутися. Ще впишу кілька рядків. Без болю, без надії, без сподівання чуда.

Кільце замкнулося. Ми вийшли з «Таємничого Острова» опівночі, перебрели болото, вибралися на лівобережну кручу над прадавнім стариком. Там нас чекала густа лава автоматників. Вітька поранили. Я наказав залягти, відстрілюватися. Яругою повернули назад, до лісу. За нами погоня, шквал вогню.

Перебрели два струмки. Почало сіріти. За очеретами видно у маскхалатах постаті карателів, здалека долинає собачий гавкіт.

Раптові постріли ззаду. Нас обійшли. Німців веде хтось із Сміянів, не інакше. Самі вони не знайшли б стежок серед баговиння.

118