Хто ти? - Страница 10

К оглавлению

10

— Згодна, — заворожено озвалася дівчина.

— Ще покличемо до себе і землю-матір, яка дала нам життя, годує хлібом, напоює водою, дарує квіти й пісні, і місяця ясного, вічного друга і побратима закоханих. Земле-мати, зорі ясні, місяцю-чарівнику, будьте свідками нашої клятви вірності… клятви серця. Доки земля народжує життя, доки сяють зорі, доки місяць по небу пливе, доти збережемо ми вірність одне одному, вірність нашій дружбі, нашому побратимству. Коли ж потрапить хтось із нас у біду, будемо силою продиратися крізь пітьму, горе й лихоліття, щоб виручити друга. І навіть смерть не зламає нашої клятви вірності, клятви серця!

Взявши Оленку за руку, Микола врочисто завершив свою схвильовану імпровізацію:

— Клянуся… бути вічно вірним тобі, Оленко! Якщо зраджу — нехай мене покарає клятва вірності!

— І я клянуся! — почувся тремтливий голос Оленки. — Ніколи не порушу клятви вірності. Земля, і зорі, і місяць… І весь світ хай будуть моїми свідками.

Микола несміливо наблизив своє обличчя до її очей. Вона глибоко зітхнула, обхопила хлопця за шию, поцілувала. Він, відчувши біля себе її стан, груди, палаюче обличчя, не тямлячи себе, схопив її в обійми. Дівчина падала в безодню, летіла у вихорі ще незнаного почуття в таємничий світ кохання, відкривала його вперше і не могла збагнути до кінця.

Знеможено сіли на лавку. Заплющили очі. Він пригорнув її до себе.

— Ти щось сказала?

Вона не здивувалася, що він звернувся до неї на «ти». Так треба. Так має бути.

Хлопець став перед нею на коліна, мовчки поклав голову в її долоні, і вона ніжно, лагідно пестила його буйний чуб.

Місяць піднявся між верховіття дубів. Вщухли далекі звуки міста. Замовкли солов’ї. Тільки вітер захоплено хитав напружені життєвою снагою віти, доносив з далеких задніпровських лугів запахи квітів і полину.

Оленка, щаслива, спустошена неймовірним спалахом почуття, дивилася в небо, і місячні промені ткали на її блідих щоках якісь неземні узори. Раптом Микола відчув, як вона здригнулася.

— Що з тобою, Оленко?

— Нічого, нічого… Мовчи.

Микола занепокоєно підвів обличчя. Довкола пливла суцільна пітьма. Місяць і зорі заховалися за темними хмарами. Оленчин погляд, спрямований у глибінь нічного неба, ніби хоче розірвати примарну запону, за якою щезло срібне коло місяця. В її душі заворушилося забобонне почуття: якщо місяць вийде з-за хмар, якщо переможе — все у них буде ясно, гарно, щасливо, вони з Миколою не розлучаться ніколи, якщо ж хмари не розійдуться… Ой, краще не думати!

Оленка притислася до Миколи, чекала. Неясні проблиски пробивалися крізь густу пелену, ніби там, за нею, билося, пульсувало болюче, гаряче серце неба. Невже не вирветься місяченько, невже не з’явиться знову?

Минали хвилини. Микола відчував, як важко дихає дівчина, як тремтить її тіло.

— Тобі погано, Оленко?

— Зажди… Одну мить… зачекай.

Срібною каймою спалахнув край хмари. Ось… зараз… вийде світло, розжене морок… Але що це? Ще чорніша запона насувається з безвісті, оповиває місячне видноколо.

Серце Оленки впало. Невже таким буде їхнє життя? Знала в глибині душі, що це забобони, що нема ніякого зв’язку між місяцем і людиною, але нічого не могла вдіяти з дивним настроєм.

Вітер налетів з-за Дніпра, радісно загойдав велетенські дерева. Трохи заясніло вгорі, місяць вийшов з темної пастки — раптово, ніби камінь, викинутий з пращі владною, сильною рукою. Хмари розбіглися врізнобіч, зоряне тло розширилося, і в ньому урочисто запанувало ясне місячне сяйво.

Оленка знеможено видихнула:

— Нарешті.

Микола нічого не спитав. Він інтуїтивно відчув її настрій, знав, що з нею тепер відбувається щось дуже важливе. І коли срібне проміння осяяло її натхненне, щасливе обличчя, він усе зрозумів. Знову їхні вуста зійшлися, а нічні прозорі тумани обминули їх, прокотившись поміж деревами вниз до Дніпрової саги.

Німі, приголомшені, аж під ранок вертали назад. Пустельні вулиці мовчали. Тільки де-не-де відлунювали кроки окремих перехожих. Недалеко від Сінного майдану, де жила Оленка, Микола сказав:

— Мені все здається сном. Ти зараз підеш додому. А я залишуся один. Я не зможу тепер без тебе… Ти розумієш, Оленко? Я не можу!

Вона радісно зазирнула в його лице, в сірі, пристрасні очі.

— Так ми ж знову зустрінемось, Микольцю…

— Я не хочу зустрічатися з тобою, — палко заперечив він. — Я хочу завжди бути разом. Їдьмо зі мною в село. До мене. Я працюватиму в клубі.

— А я, — перебила його Оленка, — працюватиму в школі? Я ж закінчила педшколу. Ти не знав цього?

— Ніколи ж було, — кумедно виправдувався Микола, широко всміхаючись.

Вона теж засміялася. Поклала свою долоню на груди хлопця, тихо заспокоїла:

— І ти міг сумніватися? Я поїду… Куди захочеш. Завтра… та ні — вже сьогодні… прийдеш до нас. Мама запрошувала тебе в гості.

— В гості? — злякався Микола. — Я ж не знайомий!

— То познайомишся, смішний! Приходь сюди о восьмій вечора. Я ждатиму тебе. А потім про все й поговоримо…

Вона подала йому руку, поклала її в сильну долоню коханого, тихенько відступила, не зводячії погляду з нього. Ще на мить їхні пальці затрималися, потім розійшлися, навіть на відстані несучи дивне почуття єдності.

Стукнули двері. Микола зітхнув і поволі пішов назад. Понад дахами жевріла зірниця.

Мелодія друга
РІШУЧІ КРОКИ

ТІНІ Й СВІТЛО

Микола постукав у полуплені двері. Хвилюючись, кашлянув. За дверима зашепотіли, дзенькнув засув. Виглянула висока пишна жінка з гарним чорнобровим лицем.

10